Роздуми про успіх і невдачу

Відхід від успіхоцентричного мислення

У моєму словнику немає слів «успіх» і «невдача», і я не використовую їх для оцінки ані себе, ані інших. Для мене люди бувають лише гарними або негарними (в естетичному сенсі).

Мені ніколи не були важливі мої оцінки на іспитах. Незалежно від того, наскільки добре чи погано я їх складав, це ніколи не викликало в мене ні шаленої радості, ні глибокого смутку. Я не вірю, що якийсь там бал може мене визначити. Мені байдуже, чи краща робота в інших людей або чи заробляють вони більше за мене. Чи хвалять мене, чи принижують інші, це практично не впливає на мою самооцінку. Власне, скільки себе пам’ятаю, моя внутрішня сутність, моє почуття власної гідності, завжди були досить стабільними, не залежними від зовнішніх оцінок.

Ще з дитинства в мене була звичка час від часу запитувати в однокласників і друзів, яке в них враження про мене і яка їхня думка. Але це було не задля того, щоб похитнути мою самооцінку, а просто для збору інформації: щоб побачити, який слід я залишаю в цьому світі, які відлуння викликаю, і порівняти це зі своїм внутрішнім баченням себе. Якщо зовнішні оцінки та моя внутрішня оцінка суттєво відрізняються, то це, безумовно, означає, що щось не так. Це може бути наслідком надмірної самовпевненості або, навпаки, глибокого комплексу неповноцінності, і тоді потрібно щось змінювати. Якщо ж розбіжності між зовнішніми оцінками та самооцінкою незначні, то такий стан є дуже здоровим, це ознака внутрішнього спокою та самодостатності.

Більшу частину свого життя я перебував саме в такому досить здоровому та спокійному стані. Щодо того, чи є якась справа успішною чи провальною, я не схильний так думати чи визначати. Якщо постійно використовувати такі терміни, людина лише застрягає в пастці успіхоцентричного мислення і мусить постійно доводити свою цінність. Я хочу відійти від таких критеріїв оцінки, вибудувати власну систему вимірювання, яка дозволить мені спостерігати й розуміти себе, а також бачити інших з багатогранного ракурсу.

Ставити питання та вирішувати проблеми

Як діяти, відійшовши від успіхоцентричного мислення?

Для мене важливо ставити питання та вирішувати їх. Самі ж «проблеми» я поділяю на два види: ті, що варто вирішувати, і ті, що не варто. А «вирішення проблем» також буває двох типів: коли проблема вже вирішена і коли вона ще чекає на своє рішення. Насамперед, потрібно чітко визначити, які проблеми є найважливішими для мене, ті, що варті мого часу та зусиль для їх вирішення.

Потім настає етап вирішення проблеми. Якщо проблема дійсно важлива і варта мого вирішення, тоді варто просто діяти. І мета дії лише одна — вирішити проблему. Усе інше, що не стосується вирішення проблеми, не має значення. Наприклад, якщо я хочу вирішити питання свободи, то оцінки на іспитах, робота у великій корпорації, шлюб, діти, життя на батьківщині тощо — жодним чином не допоможуть вирішити це питання. Тоді ці речі для мене абсолютно неважливі. Якщо я витрачу хоча б секунду часу або крихту емоцій на них, це буде марнуванням мого життя. Тому я взагалі цього не робитиму, навіть не думатиму про це.

Одна й та сама проблема має безліч рішень. Ключ до успіху — знайти рішення, яке справді вирішить проблему і підійде саме вам.

Ставити правильні питання

Якщо проблему ніяк не вдається вирішити, то вам потрібно переглянути її: а. Чи справді цю проблему можна вирішити? Або вона в принципі нерозв’язна? б. Чи справді варто витрачати стільки часу, зусиль та емоцій на її вирішення? Чи, можливо, краще повернутися до початку, змінити питання і продовжити?

Якщо це пункт «а»: Багато людей страждають, чіпляючись за нерозв’язні проблеми. Вони хочуть їх вирішити, але насправді рішення не існує. Наприклад, завжди є ті, хто прагне «вирішити» проблему смерті, не приймаючи неминучого факту, що люди вмирають. Також завжди є ті, хто хоче змусити інших прийняти їхню точку зору, не погоджуючись, що кожна людина може мати різні думки та ідеї. І завжди є ті, хто хоче змусити людей, яким вони не подобаються, полюбити себе, інакше вони зазнаватимуть невимовних страждань.

Такі люди надто переоцінюють власну значущість. Хоч би якими здібними ви не були, все одно мусите поважати найфундаментальніші об’єктивні закони світу та основні закони фізики.

Якщо це пункт «б»: Є ще багато людей, які хочуть вирішити проблеми, але завжди ставлять неправильні питання. Усе, що вони роблять, обертається стражданнями, вони не в ладу із собою, а їхня самооцінка та зовнішні оцінки ніколи не співпадають. Такі люди або надзвичайно невпевнені в собі, або надзвичайно зарозумілі, або ж коливаються між цими двома крайнощами.

Самовідчуття цих людей сильно залежить від зовнішніх оцінок, а також від таких стандартів об’єктивного світу, як багатство, матеріальні блага тощо. Тому ви можете бачити, як деякі люди, добре склавши іспити, заробивши багато грошей або обійнявши невелику посаду, стають надзвичайно зарозумілими та зневажливими до інших, але, зустрівши когось сильнішого, готові плазувати перед ним. Коливання між крайньою невпевненістю в собі та зарозумілістю, постійне порівняння — ніколи не приносить справжнього внутрішнього спокою. Або ж вони завжди слідують системам оцінок суспільства та інших людей, прагнучи бути досконалими в кожній із них. Вони хочуть бути ідеальною, всебічно успішною дитиною, мати ідеальну роботу, бути ідеальною дружиною/чоловіком, виховувати ідеальних дітей, бути абсолютно шанобливими дітьми, і водночас хочуть, щоб наступне покоління повторило такий «ідеальний» процес. Але вони рідко мають час і енергію, щоб зазирнути всередину себе і зрозуміти, чого вони насправді потребують і чого прагнуть. Такі люди часто дуже страждають, а їхні внутрішні та зовнішні оцінки сильно розбалансовані, тому вони не можуть досягти внутрішньої гармонії та спокою.

Як ставити запитання — це також наука. Багато хто просто не вміє цього робити, адже в школах цьому спеціально не навчають. Хоча й існує книга під назвою «Як ставити запитання», але, ймовірно, люди, прочитавши її, все одно не навчаться. Цією практичною дисципліною потрібно оволодівати на практиці.

Звісно, для досягнення стану, коли ваші власні цінності стабільні, ви в гармонії із собою, не схильні до зарозумілості чи надмірної невпевненості, і зовнішні спокуси не можуть легко похитнути ваш внутрішній компас — цього стану внутрішнього спокою, безперечно, потрібні постійні духовні практики та невпинне прагнення до нього.

Це схоже на здоров’я: це не ціль, а стан. Ви ж не скажете: «Я досяг усіх показників здоров’я, тепер можна розслабитися і ні про що не дбати». Навпаки, потрібно довгостроково підтримувати здоровий спосіб життя, і тоді людина природним чином підтримуватиме стан здоров’я. Іноді трапляються відхилення, але тоді потрібно просто повернутися до цього. Те саме стосується й почуття власної гідності.

Життя стає простішим, цілі — зрозумілішими, і діяти вже не так складно. Внутрішнє виснаження зменшується. Життя сповнене злетів і падінь, стосунки мають зустрічі та розлуки. Навіть попри це, у взаємодії із собою більше залишається внутрішнього спокою та щастя.

Про творчість

Людині, особливо творчій особистості, вкрай необхідно мати достатньо часу для самотності, для життя наодинці. У тривалій самотності людина може досягти глибшого самоспостереження, самоаналізу, займатися більш глибоким мисленням та творчістю. Якщо довго спілкуватися з людьми, які вам не подобаються, то більша частина енергії буде витрачатися на внутрішнє виснаження, і не залишиться часу на роздуми. Якщо ж цілий день проводити з людьми, які вам подобаються, то завжди буде спокуса висловлювати ще не сформовані думки, і глибокі роздуми розчиняться в повітрі.

Можливо, дехто охоче перетворює себе на посміховисько, називаючи це принесенням радості іншим. Але задоволення від гри та розваг і задоволення від глузування, від того, щоб когось топтати ногами, — це небо і земля. Однак, жодного з цих варіантів я не хочу. Якщо вже світові й судилося мене пізнати під якоюсь ідентичністю, я сподіваюся, що мене пізнають як серйозного творця, можливо, як вченого чи митця.

Я не хочу, щоб моє існування розчинялося в жартах. Не потребую, щоб мене підносили, тим паче не хочу, щоб мене топтали, і не бажаю бути для когось тлом. Я просто є я. Я просто існую. Мене просто бачать. Не обов’язково, щоб мене бачило багато людей, бо я не вірю, що це справжнє «бачення». І не наполягаю, щоб ті, хто бачить мене, були моїми сучасниками. Це можуть бути й люди наступної епохи, і ті, що прийдуть після них.